Давня весна

Була весна весела, щедра, мила,

промінням грала, сипала квітки,

вона летіла хутко, мов стокрила,

за нею вслід співучії пташки!

Все ожило, усе загомоніло —

зелений шум, веселая луна!

Співало все, сміялося, бриніло,

а я лежала хвора й самотна.

Я думала: «Весна для всіх настала,

дарунки всім несе вона, ясна,

для мене тільки дару не придбала,

мене забула радісна весна».

Ні, не забула! У вікно до мене

заглянули від яблуні гілки,

замиготіло листячко зелене,

посипались білесенькі квітки.

Прилинув вітер, і в тісній хатині

він про весняну волю заспівав,

а з ним прилинули пісні пташині,

і любий гай свій відгук з ним прислав.

Моя душа ніколи не забуде

того дарунку, що весна дала;

весни такої не було й не буде,

як та була, що за вікном цвіла.

© Леся Українка

Чого являєшся мені

Чого являєшся мені 

У сні? 

Чого звертаєш ти до мене 

Чудові очі ті ясні, 

Сумні, 

Немов криниці дно студене? 

Чому уста твої німі? 

Який докір, яке страждання, 

Яке несповнене бажання 

На них, мов зарево червоне, 

Займається і знову тоне 

У тьмі?

Чого являєшся мені 

У сні? 

В житті ти мною згордувала, 

Моє ти серце надірвала, 

Із нього визвала одні 

Оті ридання голосні — 

Пісні. 

В житті мене ти й знать не знаєш, 

Ідеш по вулиці — минаєш, 

Вклонюся — навіть не зирнеш 

І головою не кивнеш, 

Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш, 

Як я люблю тебе без тями, 

Як мучусь довгими ночами 

І як літа вже за літами 

Свій біль, свій жаль, свої пісні 

У серці здавлюю на дні.

О ні! 

Являйся, зіронько, мені! 

Хоч в сні! 

В житті мені весь вік тужити — 

Не жити. 

Так най те серце, що в турботі, 

Неначе перла у болоті, 

Марніє, в'яне, засиха, — 

Хоч в сні на вид твій оживає, 

Хоч в жалощах живіше грає, 

По-людськи вільно віддиха, 

І того дива золотого 

Зазнає, щастя молодого, 

Бажаного, страшного того 

Гріха!

© Іван Франко